Геологічна машина часу. Вчені дістали 228-метровий керн віком 23 млн років

Цей«пиріг» із бруду, каміння та мулу — не просто геологічне сміття. Це детальний літопис того, як поводилася Антарктида в епохи, коли середня температура на планеті була значно вищою, ніж зараз, пише Іnteresting Еngineering.

Читайте также: Енергія з відходів. У Канаді навчилися перетворювати сечу на електрику за допомогою бактерій

Західноантарктичний щит часто називають«глобальним шлюзом». Якщо він повністю розтане, рівень світового океану підніметься на 4−5 метрів. Цього достатньо, щоб Лондон, Мумбаї чи Нью-Йорк значною мірою пішли під воду. Досі кліматичні моделі спиралися на непрямі дані з відкритих вод або супутникові знімки. Тепер у вчених є прямі докази того, як саме лід реагував на тепло мільйони років тому.

Зразки діставали сегментами по три метри. Кожен такий відрізок — це відбиток певної епохи. Науковці помітили вражаючу мінливість: дрібнозернистий мул, характерний для спокійних глибоких вод, змінювався грубим гравієм із величезними валунами.

«Ми побачили все: від відкладень, типових для сучасного льодовика, до залишків відкритого океану та шельфового льоду, від якого відколюються айсберги», — зазначає Моллі Паттерсон, професорка геології з Університету Бінґемтона(США).

Особливий інтерес викликали фрагменти мушель та рештки морських організмів, яким для життя потрібне світло. Їхня присутність у місці, яке сьогодні скуте вічною кригою, прямо доводить: колись тут шумів відкритий океан, а крижаного панцира взагалі не було.

Читайте также: В екосистемі Android виявлено перше шкідливе ПЗ, яке координує свою роботу зі штучним інтелектом

Операція тривала три роки. Попередні експедиції закінчувалися невдачами через люту антарктичну стихію та технічні збої. Цього разу вченим довелося«проплавити» діру глибиною 523 метри за допомогою гарячої води, а потім опустити понад 1300 метрів спеціальних труб, щоб дістатися морського дна.

«До цього моменту найдовші зразки відкладень з-під льоду не перевищували й десяти метрів. Ми ж перевершили планку у дві сотні. Це справжня „терра інкогніта“ антарктичної науки», — додає Паттерсон.