Статистика проти смерті. Як лондонці рятувалися від Великої чуми 1665 року за допомогою «Бюлетенів смертності»

Науковці з Портсмутського університету звернулися до знаменитого щоденника Семюеля Піпса, аби простежити, як суха статистика формувала приватні рішення та державну політику в часи однієї з найстрашніших епідемій в історії Англії, пише видання Archeology News.

Читайте также: В Gemini з’явився безкоштовний генератор музики Lyria 3

Основним джерелом інформації для тогочасних містян були«Бюлетені смертності»(Bills of Mortality). Парафіяльні клерки щотижня збирали дані про кількість поховань та причини смерті, після чого списки вивішували в публічних місцях.

Семюел Піпс, будучи освіченим чиновником, фіксував ці цифри у своєму щоденнику, ретельно порівнюючи ситуацію в різних районах. Коли смертність у сусідніх парафіях зростала, він радикально переглядав свій графік: обмежував візити, скасовував зустрічі та змінював маршрути поїздок. Статистика стала для нього головним інструментом оцінки ризиків.

Дослідники застосували метод мікроісторії, щоб показати: критичне ставлення до даних — не винахід нашого часу. Піпс не довіряв цифрам сліпо; він зауважував випадки приховування реальної кількості жертв та помилки у звітах. Проте він сприймав ці дані як серйозний доказ загрози.

Цікаво, що саме в цей період математичний підхід до життя став частиною побуту. На Піпса вплинуло дослідження Джона Граунта, який на основі багаторічних спостережень за «Бюлетенями смертності» створив перші таблиці тривалості життя, заклавши підвалини сучасної актуарної науки та страхування.

Читайте также: Головне швидше і дешевше. Пам’ять стає ключем у роботі штучного інтелекту

Дані про смертність не лише коригували плани окремих людей, а й служили виправданням для жорстких кроків влади. Спираючись на статистику, посадовці запроваджували карантин, закривали театри та ізолювали будинки з інфікованими.

Проте вплив цих цифр на різні верстви населення був нерівномірним. Багатії, маючи доступ до свіжих бюлетенів та фінансову можливість, покидали Лондон, щойно показники смертності досягали піка. Піпс теж розглядав такий варіант. Натомість біднота, затиснута в перенаселених нетрях, не мала ресурсів для втечі.

Вони продовжували працювати в заражених кварталах, потерпаючи від нестачі медичної допомоги, оскільки більшість лікарів також покинули місто. Ті самі цифри, що вказували одним шлях до порятунку, для інших ставали вироком про замкненість у епіцентрі хвороби.